суботу, 2 січня 2016 р.

Не розгубіть скарбів душі…
Родинні обговорення
на основі спадщини великого добро творця
В. О. Сухомлинського
Кл. кер. Навчаймося добра, як вчаться мови діти,
                Щоб потім все життя його творить святе.


                 Плекаймо крізь роки троянди ніжні й жито.
                 Тримаймо у серцях, як сонце золоте.
Уч.Даруймо для людей погожі дні весняні,
      Щоб щедрим садом вік святився небокрай.
Уч.Щоби беріз пісні лунали до нестями
       І повнився добром наш дім і рідний край.
Пісня про добро
І
Добре нам ходить по світу
Із цукеркою в кишені.
А іще одну для друга
Хочу взяти про запас.
                           Приспів
Все тому що, все тому що
Нам важлива й необхідна,
Нам занадто вже потрібна
В цьому світі доброта. / 2 р.
                                                                

 ІІ
Добре нам іти по вулиці
І тримати руку друга.
Ще й приймати в нагороду
Стукіт серденька його.
                             Приспів
                                                               ІІІ
Добре нам пройтися селищем,
Де так хороше і затишно.
Дарувати усім посмішки,
Із вітань сплести букет.
                           Приспів
Кл. кер. Ця прекрасна дитяча пісенька про добро підвела нас до того, що в ось в такому тісному родинному колі мова піде про невичерпний скарб душі людської - доброту. А путівником і опорою в нашому пошуці  істини стане багатюща спадщина великого добротворця Василя Олександровича Сухомлинського.
Уч. Ішов буремний 1918-тий рік. Село Василівка на Кіровоградщині. 28 вересня в сім’ї селянина-бідняка Олександра Омеляновича Сухомлинського народився син. Хлопчика назвали Василем, але згодом односельці так полюбили малого, що величали його Васильком, як польову квітку.Він завжди був зосередженим, загибленим у свою роботу, захоплювався всім, що траплялося йому на шляху. Добре малював, але для того, щоб купити фарби та папір, часто заготовляв лікарські рослини.
Уч. Якось грудневого вечора, попри те, що на дворі почало сніжити, Василько подався до лісу і назбирав22 склянки насіння акації. Це був справжній скарб, за який він купив зошити і «Кобзар» Шевченка. Згодом Василю доручили вчити неписьменних. Приходив у хату- читальню зі стареньким букварем, де збиралися люди похилого віку, які під кінець обов’язково просили почитати Шевченка. З гордістю відкривав тоді малий учитель «Кобзаря». Хтозна, може з цих уроків і зародилося палке бажання стати педагогом, тож вступив до Кременчуцького педінституту, але у зв’язку із хворобою змушений був перервати навчання, щоб знову продовжити його у Полтаві, де колись навчався великий педагог Макаренко. З 17 років юнак вчителює.
                              Показ слайдів із презентацією основних віх життя:

-Війна
-Директор Павлиської школи
-Нагороди
Уч. Так промайнули за плечима 52 роки. Саме в такому віці Василь Сухомлинський відійшов у вічність . Складно, мабуть, знайти людину, яка б не була вражена фантастичним обсягом зробленого Павлиським директором, науковцем, письменником: близко сорока монографій, понад шестисот статей, 1200 оповідань і казок. А його книгу «Серце віддаю дітям» видавали 55 разів 32 мовами світу.
Уч. Він був видатним добротворцем, для якого абсолютними одвічними цінностями були: совість, правда, добро, віра, любов, честь, щирість, мудрість, милосердя та прощення.
Кл. кер. Буває, часом сліпну від краси,
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,
Оці степи, це небо, ці ліси,-
Усе так гарно, чисто, незрадливо.
Усе, як є – дорога, явори,
Усе моє, все зветься Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори…

Рядки цієї поезії належать Ліні Костенко, але як чітко підмічено, що душа говорить з Богом лише в повній гармонії із собою.А як же пізнати себе? Звернемося за допомогою до Василя Сухомлинського.
Бібліотекар: Дійсно, у спадщині великого педагога можна віднайти відповіді на будь-які запитання. Отож, до вашої уваги праця Сухомлинського «Пізнай себе».
                                           /Зачитує/
Коли людина знає свої справжні переваги та недоліки, їй легше досягти успіху, визначити своє місце в колективі, стати кращим. Спробуй дізнатися, яким ти є насправді, без недооцінення та переоцінення, пізнай себе. Для цього дотримуй таких правил:
- Завжди думай про те, як ставляться до тебе люди. Якщо через тебе страждають інші, ти маєш бути невдоволений собою.
- Хочеш добре знати себе – пробуй свої сили в різних видах діяльності. І, щоб ти не робив, пам’ятай: чим більш різнобічна діяльність, тим повніше розкриваються твої обдарування, тим точніше ти можеш відповісти на запитання: «Де моє покликання?»
- Оцінюй себе за результатами своєї діяльності. Позитивні результати свідчать про твої переваги. Не звинувачуй інших, якщо в тебе щось не виходить, шукай причину в собі!
- Правильно сприймай критику. Май мужність визнати справедливу критику.
Кл. кер. І як продовження цього повчального тексту знову цитую вислів Сухомлинського: «Людина народжується не для того, щоб зникнути нікому невідомою пилинкою. Людина народжується для того, щоб залишити по собі слід». А чи замислюємося ми над тим, хто дав нам життя, кому зобов’язані тим, що живемо, радіємо? Звичайно, це батьки.
Вірш «Батькам»
Цей невтолений смуток відбринить у натомленім серці.
Ці осінні дощі переплачуть, перейдуть в сніги.
Тільки як мені Вас відпросити в незримої смерті?
Як добавити Вам ще хоч трохи і днів, і снаги?
Ваші щедрі літа вже над обрієм ген вечоріють,
Пахнуть руки землею, яблуками і молоком,
Я ніколи не вмів і, напевно, уже не зумію
Старість Вашу встелити щоденних турбот рушником.
Ці миттєві приїзди і схожі на втечі прощання:
« Як ведеться Вам тут? Все нормально? Ну й Богу хвала!»
Тільки очі щемлять, наче бачимось з Вами востаннє,
Тільки голос тремтить і у горлі згоряють слова.
Ми живемо, як можем, - робота, хвороба і друзі.
Переповнені дні аж бракує часу й теплоти…
Тільки нащо ж ми так, щоб самотньо й розпачливо в тузі
Ви чекали на нас, обіпершись на трухлі плоти?
Цей невтолений біль назавжди у натомленім серці,
Не відплачуть дощі, не розтануть глибокі сніги.
О, коли б мені Вас відпросить в невблаганної смерті,
О. коли б мені Вам привезти ще й літ, і снаги!
Кл. кер. Тож, не забуваймо  просту істину, що  колись на нас теж чекає старість. Пропоную зазирнути до морального кодексу школи Василя Сухомлинського.
     «Дідусеві та бабусі – почесне місце в домі. Якщо вирішується якась нелегка і непроста справа – перше слово нехай належить дідусеві й бабусі. Не соромся і не бійся поділитися з ними своїми радощами або горем. Вони уміють освітлювати людську радість мудрістю життя. І радість зробить тебе подвійно щасливим».
 Послухаймо наших десятикласниць, які підготували кілька заборон із десяти «не можна» Василя Сухомлинського:
Текст висвітлюється на екран
*Не можна сміятися над старістю та старими людьми.
*Не можна сперечатись із шанованими та дорослими людьми, особливо зі старими.
*Не можна залишати самотню близьку людину, особливо матір, якщо в неї немає нікого, крім тебе.
*Не можна сідати за стіл, не запросивши раніше старших.
*Не можна збиратися в дорогу, не спитавши дозволу і поради у старших, особливо в діда, не попрощавшись з ними , не дочекавшись від них побажання щасливої дороги, не побажавши їм щасливо залишатися.
Кл. кер. Як ви думаєте, з чим перегукуються ці закони? Звичайно, з Біблійними заповідями. І знову спадають на думку мудрі поради педагога: «Старість спокійна, а тому й щаслива лише тоді, коли її поважають діти й онуки, коли вони бережуть честь роду. Не перетворюйте старість ваших рідних, особливо матерів, на горе, бо недарма говорять, що материнська любов - найсвятіша».
Пісня «Дорогие мои старики»
Мама зачитує текст «Материнська любов - найсвятіша»:
Є старовинна українська легенда. У матері був єдиний син – дорогий, ненаглядний. Душі з ним мати не чула. По краплинці збирала росу для вмивання, найтоншим шовком вишивала сорочки. Виріс син – ставний, гарний. Одружився з дівчиною небаченої краси. Привів молоду дружину в рідну хату. Не злюбила та свекруху, зненавиділа її. Боялася мати показатися невістці на очі, сиділа в сінях. А потім у сарай переселилась. Але й це не заспокоїло жорстоку невістку. Каже вона чоловікові: «Коли хочеш, щоб я жила з тобою, убий матір, вийми серце і спали на вогні».
     Не здригнулася душа сина: так зачарувала його врода дружини. Каже він матері: «Наказала мені дружина вбити вас, мамо… А не послухаю – піде від мене». Заплакала мати й відповідає: «Ну що ж, сину, роби так, як велить серце».
    Пішов син із матір’ю в діброву, наламав сухого хмизу, розпалив вогнище. Убив матір, поклав серце на жар. Спалахнули гілки, тріснули, полетіли жаринка, ударила в обличчя синові, обпекла боляче. Скрикнув той, закрив долонею обпечене місце. Стрепенулося серце материнське, що горіло на повільному вогні, прошепотіло: «Синочку мій рідний, тобі боляче? Зірви листок подорожника, ось росте біля вогнища, приклади до обпеченого місця. А до листка подорожника приклади серце материнське… Потім у вогонь покладеш…»
    Заридав син, схопив гаряче материнське серце, уклав його в розкраяні груди, облив пекучими сльозами. Зрозумів він, що ніхто й ніколи не любив його так гаряче й віддано, як рідна мати. Підвелася мати та й притисла синову голову до грудей.
    Осоружною стала йому дружина-красуня, не міг він повернутися до неї. Не повернулася додому й мати. Пішли вони вдвох степами широкими, та й стали двома могилами високими.
   Тож недаремно кажуть у народі, що материнська любов – найсвятіша!
                                                                               /За Сухомлинським/
Бесіда з учнями-старшокласниками за такими питаннями:
*Які факти свідчать про невичерпну материнську любов?
*Над чим змусила вас замислитись ця легенда, написана В. Сухомлинським?
 «Пісня про маму»
Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу.
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу

- Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти.
- Куди ж ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.
- Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.

- Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо?
- А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
- А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках.

- Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,

Змахнула рукою - злетіли у вись рушники.
"Лишайтесь щасливі", - і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.
Кл.кер: А ми знову звертаємося до спадщини Василя Олександровича Сухомлинського. Його хвилююча  бувальщина «Байдужість до батька-матері не прощається», переконана, не залишить байдужих серед нас.
Інсценізація бувальщини
(Персонажі: Чорнокоса мати, Білокоса мати, син, автор, лікар)
У маленькій лікарні на околиці великого міста лежали дві матері – Чорнокоса та Білокоса. Вони народили синів того самого дня. Обидві матері були щасливі. Вони мріяли про майбутнє своїх синів.
-         Я хочу, щоб мій син став видатною людиною, - казала Білокоса        мати. – Музикантом або письменником, відомим на весь світ. А бо інженером космічних кораблів…
-         А я хочу, щоб мій син став доброю людиною, - сказала Чорнокоса мати. – Щоб ніколи не забував матері й рідного дому, любив Батьківщину й ненавидів ворогів.
Щодня до молодих матерів приходили чоловіки: затамувавши подих, дивилися на личка своїх синів. А в очах сяяло щастя, подив і замилування.
Минуло тридцять років. У ту саму лікарню прийшли дві жінки – Чорнокоса ті Білокоса. У їхніх косах уже сріблилася сивина, але жінки були такими ж гарними. Їх обох поклали в одну палату, щоб лікувати серце.
Жінки впізнали одна одну, розговорилися.
-         Ким же став твій син? – спитала нарешті Чорнокоса мати.
-         Видатним музикантом, - з гордістю відповіла Білокоса. – Він тепер диригує оркестром, виступає в найбільшому театрі, буває за кордоном. І назвала ім’я сина.
-         А твій ким став? – спитала Білокоса.
-         Хліборобом. Механізатором. Син мій оре землю та сіє хліб, збирає врожай. Живемо ми в селі, у сина двоє дітей…
-         А проте, щастя тебе обминуло, - сказала Білокоса. – Твій син став простою людиною…Їх мільйони…
І дня не минуло, а до Чорнокосої матері приїхав із села син. В очах неньки світилася радість, здавалося, вона цієї миті забула про всі болі.
-         Видужуйте, мало,- сказав син і на прощання поцілував її.
А до Білокосої матері ніхто не прийшов.
-         У сина зараз концерт… Якби не концерт, він, звичайно, прийшов        би,- задумано мовила Білокоса.
На другий день надвечір до Чорнокосої матері знов приїхав син хлібороб. Привіз бджолиного меду, паляницю, яблука. Від щастя обличчя в Чорнокосої жінки світилося і зморшки розправлялися.
До Білокосої метрі ніхто не приходив.
Увечері жінки лежали мовчки. Чорнокоса посміхалася, а Білокоса тихо зітхала, боячись, щоб її зітхання не почула сусідка.
Так повторювалось і втретє, і вчетверте.
Минув місяць, до Білокосої матері так ніхто і не прийшов. Лікарі сказали Чорнокосій матері: «Тепер ви цілком здорові». А Білокосій тихо мовив: «Вам ще треба полежати. Звичайно, Ви теж станете цілком здорові». Говорячи це, лікар дивився чомусь убік.
За Чорнокосою матір’ю приїхав син. Він привіз букет великих червоних троянд.
Прощаючись із Чорнокосою матір’ю, Білокоса попросила побути з нею кілька хвилин наодинці. Коли з палати всі вийшли, Білокоса мати зі сльозами на очах сказала:
-         Скажи, люба, як ти виховала такого сина? Ти щаслива, а я …- і вона заплакала.
-         Ми розлучаємось і ніколи більше не побачимося, - сказала         Чорнокоса,- бо не може бути втретє такого дивного збігу. Тому я скажу тобі всю правду. Син, якого я народила того щасливого дня, помер… Помер, коли йому не було ще й року… А це … Не кровний мій син, але рідний! Я усиновила його трирічним хлопчиком. Але я для нього – рідна мати. Ти це бачила своїми очима. Я щаслива. А ти нещасна людина, і я глибоко співчуваю тобі. Якби ти знала, як я страждала ці дня за тебе. Вийдеш із лікарні, піди до сина і скажи: його бездушність повернеться проти нього. Як він ставиться до матері, так і його діти ставитимуться до нього. Байдужість до батька-матері не прощається.
Бесіда з учнями-старшокласниками за такими питаннями:
*Яку матір ви б назвали справжньою – ту, що народила, чи ту, що виховала дитину?
*Чому на ваш погляд, син Білокосої матері став черствим і бездушним?
*Яка головна думка бувальщини?


Вірш «Балада про матір»
(В цей час на сцені малюють образ матері)
Був син у неї. Був давно, колись,
Носила на руках. Він до грудей туливсь.
Був син як всі. Благала йому щастя…
Лишилися листи, і то чомусь нечасті,
Десь на горищі дотліва колиска
У павутинні, в поросі, в імлі…
Буває зрідка: надішле неблизька
Невістка у конверті кілька слів:
Живуть у мирі. Вже достаток в хаті, -
Нарешті можна при його зарплаті,
Живуть в добрі. Оце відпустка скоро,
То знов на південь думають, до моря,
Бо ж треба цілий місяць десь подіти,
То ж не сидіти дома, у вікні.
Заїдуть, може, вже оцього літа
До неї у село на кілька днів…
Читає мати ті рядки убогі.
Їй світяться сльозами ті рядки,
Тече від хати в білий світ  дорога,
Пливе планета в простір і віки.
І дзвонить тиша в хаті й на подвір’ї,
Ніхто й не прошепоче слова «мамо»,
Та в серці веселішає від віри:
«Дадуть йому сусіди телеграму».
Учні декламують поетичні рядки:
1 Уч: Допоки нас чекають наші мами,
І доки виглядають нас батьки,
Провідуймо, та не лише листами,
Хоч дорогі їм і скупі рядки…
2 Уч: Коли неждано вдарить дзвоном долі,
Тоді на все, на все, знайдемо час.
Але ні сльози, ні вінок печалі,
Уже ніщо не виправдає нас.
3 Уч: Заниє жаль у щедрім слові «мамо»,
І чайкою здригнеться синя вись,
Провідуймо і завжди пам’ятаймо,
Що можем запізнитися колись.
Кл. кер:  Впевнена, що  ці поетичні рядки схвилювали кожного з нас, змусили задуматися і кличуть обов’язково провідати своїх батьків... А я пропоную вашій увазі таке запитання:
-         Чи знаєте ви, який майстер може створити розумну, добру людину? Якщо ні, або сумніваєтесь, тоді знову звернемось до Сухомлинського.





Мама читає текст «Хто найкращий майстер на Землі»
Це було дуже давно. В одному селі на Україні дівчата та жінки вирішили продемонструвати свою майстерність. Домовилися, що в неділю всі прийдуть на сільський майдан, кожна принесе найкраще, що вона зробила своїми руками: вишитий рушник, полотно, катерку, одяг.
         У призначений день усі дівчата та жінки прийшли на майдан. Принесли безліч дивовижних речей. У дідусів і бабусь, яким громада доручила назвати найкращих майстринь, очі розбіглися: так багато було талановитих жінок і дівчат. Дружини та доньки багатіїв принесли вишиті золотом і сріблом шовкові покривала, тонкі мережані занавіски, на яких були вив’язані дивні птахи.
         Але переможцем стала дружина бідняка Марина. Вона не принесла ні вишитого рушника, ні мережива, хоч усе це вміла чудово робити. Вона привела п’ятирічного сина Петруся. А Петрусь приніс жайворонка, якого сам вирізав із дерева. Приклав Петрусь жайворонка до губів – заспівала, защебетала пташка, як жива. Усі стояли на майдані не поворухнувшись, усіх зачарувала пісня, і раптом у блакитному небі заспівав справжній жайворонок, якого привабив спів на землі.
         «Хто творить розумну й добру людину, є найкращим майстром», - таким було рішення старійшин.
Пісня матері й сина
(Родина Білик)
Кл. кер: Що ж таке добро? Чи легко бути добрим? Добра людина,  яка вона? На ці та інші запитання ми знаходимо відповідь у Василя Олександровича. За наше життя потрібно зробити багато добрих справ, щоб люди згадували про нас добрим словом. Послухаймо ще й таку історію.
Мама розповідає
         Одного разу батько, побачивши, що його син знущається над собакою хотів відшмагати хлопця, але собака підбіг до нього, ліг на землю і, закрутивши хвостом кинувся лизати руки. Очі беззахисної тварини наповнилися слізьми, і батькова рука з ременем опустилася. Часом дивуєшся відданості тварин і страхаєшся бездушності людських сердець.
І знову спадають на думку слова Василя Сухомлинського: «роби добро не лише тоді, коли тебе бачать люди. Значно більше треба для того, щоб бути справжньою людиною тоді, коли тебе ніхто не бачить».
Кл. кер: Думаймо і робімо все для того, щоб перемагали добро і справедливість. Будьмо справжніми дітьми своїх батьків і матерів. Три нещастя є в людини: смерть, старість і погані діти – говорить українська народна мудрість. Старість – не відворотна, смерть – невблаганна, перед цими нещастями ніхто не може зачинити двері свого дому. А від поганих дітей дім можна зберегти, як від вогню. І це залежить не тільки від батьків, а й від самих дітей.
         Василь Сухомлинський у книзі «Як виховати справжню людину» наголошує: «Бути справжньою людиною – означає віддавати сили своєї душі в ім’я того, щоб люди навколо тебе були красивішими, духовно багатшими, щоб у кожної людини, з якою ти зустрічаєшся в житті залишилось щось хороше від тебе, від твоєї душі».
Виступ родини Баштаненко
(Тато, мама, син другокласник, донька одинадцятикласниця).
Мати: Для нас уже стало звичним, що після ночі наступає день. Він новий, свіжий, новонароджений. І не забруднити його прикрими вчинками, а прикрасити чимось добрим, корисним, - важливо не лише для себе, а й для всіх.
Батько: І якомога швидше це потрібно робити, адже людина повним трудовим життям живе лише тридцять чотири роки. А це досить мало. Тож поспішаймо робити добро!
Син: Лікуймо наші зболені серця,
Лікуймо наші душі  зачерствілі,
Несімо правди непогасний стяг,
І кривда в нашу долю не поцілить.
Донька: Є ще спасіння від недуг людських –
Джерела віднайдімо лиш цілющі…
Мов подорожником, торкнімося до них
Й добром розквітнуть, просвітліють душі.
Мати:  Скропімо серце щире, нечерстве,
Людського милосердя еліксиром,
Воно, хоч кволе, знову оживе,
У справедливість й людяність повірить.
Кл. кер Багато сьогодні говорилося про доброту. Погляньмо на цю матір, зображену на ілюстрації. Давайте уквітчаємо її вашими словами  побажаннями, що йдуть від щирого серця.  Запишіть їх на стікерах й озвучте для всіх.
Фінальна пісня


 Класний керівник Мисюра Л.Г.

Немає коментарів:

Дописати коментар